Рідний край – це те, що рідне й миле.
Рідний край - це поле за селом,
де синіють волошки у житі,
квітнуть ще конвалії в лісах,
А кульбабок стільки у лугах,
Ніби сонечка спустились із блакиті.
Отож, ми кажемо всім дітям України
Рідний край для кожного –
маленькі Батьківщини!
Сергійчук Лідія
У позакласній роботі займаюсь літературним краєзнавством, а в начальній роботі проводжу уроки літератури рідного краю.
Мета літературного краєзнавства - осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, космосу духу земляків, реалій дійсності, сприйняття й поціновування їхнього художнього набутку, плекання почуття гордості за творчих людей, славних краян.
Література рідного краю – важливий чинник патріотичного виховання школяра, формування його як особистості з громадянськими переконаннями, з високим рівнем національної самостійності.
Разом з учнями провели пошуково-дослідницьку роботу на тему «Повернутий із забуття» про Миколу Болкуна. Написали нарис «Вони пройшли дорогами Афганської війни». Школярі досліджували і вивчали творчість Миколи Болкуна, Василя Дацюка, Василя Подоляна, Миколи Матусця.
Розробила шість уроків з літератури рідного краю, чотири з
них – у нестандартній формі.
23.02.2017 провела у 6 класі відкритий урок на тему «Рідне
село і наші герої-земляки». На уроці діти розповідали легенду про Клубівку, переглядали фрагменти із документального фільму «Дорога державного значення», розповідали про Георгія Миколайовича Кірпу, читали вірші, присвячені Г. Кірпі, а також
учню нашої школи, герою-земляку – Олегу Івановичу Довгому.
Іванець Анастасія і Береза Анастасія присвятили збірочку
поезій «Герої не вмирають»випускнику Клубівської ЗОШ Довгому Олегу, а також землякам, які загинули в зоні АТО.
Цю маленьку збірочку поезій "Герої не вмирають" ми присвятиливипускнику нашої школи Довгому Олегу Івановичу, а також землякам, які загинули в зоні АТО. Вони віддали своє життя, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет держави на Сході України. Їхніжиття короткі, як спалах зорі, але сповнені подвигом. Ми завжди будемо пам'ятати про них.
Герої не вмирають! Живуть в серцях у нас!
Береза Анастасія і Іванець Анастасія
Василь Подолян
Василь Миколайович Радовинчик народився 1січня
1951 року в селі Щурівці.
Виростав він серед чарівної сільської природи разом із 3 сестрами.
Непомітно у навчанні, у праці, у дитячих забавах пролітав час. Закінчив Щуровецьку школу, в стінах якої відчув потяг до художнього слова. Почав писати вірші. Перший був присвячений Т.Г.Шевченку.
Встань, Шевченко, подивися
На свою Вкраїну,
Подивися на всі села
Свою Україну.
У 1973 році закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут.
Доля закинула Василя Радовинчика на Кіровоградщину. Проживає у селі Грушка. Працював інженером-механіком.
У 2011 році видав збірку «Я родом з Поділля».
Обрав псевдонім Подолян, щоб завжди пам’ятати про рідний край.
Я родом з Поділля,
прадавнього краю,
чарівного краю,
озер і лісів,
і де не живу я,
і де не буваю,
а серцю милішого місця
не стрів.
Друкує свої вірші В.Подолян в періодичній пресі. Любить читати поетичні твори Андрія Малишка. Творче натхнення приходить часто від сильного враження, а іноді просто записує свої думки. Написав музику до вірша «Пісня про маму».
Василь Подолян планує видати другу збірку.
Прислів’я та приказки про рідний край
Йди в рідний край – там і під ялиною рай.
Батьківщина – мати, чужина – мачуха.
За морем веселощі, так чужі, а в нас і горе, так своє.
Мила та сторона, де пупок різаний.
Чужа сторона – темний ліс.
Без кореня і полин не росте.
Де хто народиться, там і в пригоді станеться.
Шукай добра на стороні, а дім люби по давнині.
Рідна землиця й уві сні сниться.
Вдома і стіни допомагають.
Своя сторона не буває холодна.
Кожному мила своя сторона.
Хвали замор’я, а сиди вдома.
За морем тепліше, а в нас світліше.
Усяка ластівка своє гніздо хвалить.
Свій сум від чужої радості дорожчий.
Поганий той птах, що своє гніздо гудить.
Із виступу в районній краєзнавчій конференції «Видатні постаті Ізяславщини», присвяченій 90 річчю Ізяславського району
Бондарук Н.М.
Повернутий із забуття
Творчість письменників рідного краю – це частина великого літературного процесу, про який ніхто не повинен забувати.
У селі Щурівці народилося чотири поети: Микола Болкун, Василь Дацюк, Василь Подолян, Микола Матусець.
З учнями нашої школи проводили дослідницько-пошукову роботу на тему: «Повернутий із забуття» про Миколу Юрійовича Болкуна.
Микола Болкун народився в сім'ї священника Юрія Васильовича Болкуна та вчительки Ольги Михайлівни Міщук в першій чверті XX століття.
Микола влаштовується на роботу в Михнівську середню школу. Він викладає німецьку мову.
На середину 30-х років XX століття припадає Миколине знайомство з Герасем Соколенком, молодим ізяславським поетом.Це була дружба, яку слід вважати творчою спілкою, її назву, творчий напрям формує Герась Соколенко у поезії «Гімн молодих поетів» проголошує:
Ми, поети з далеких провінцій,
Над знаменами сонце несем.
В наших грудях любові по вінця
І по вінця бадьорих пісень.
Молодість та розквіт поетичної творчості відомих поетів Миколи Болкуна та Герася Соколенка випали на роки Великої Вітчизняної війни, їхні вірші друкувалися на сторінках газети «Костопільські вісті», журналу «Україна» і рівненського часопису «Волинь», редактором якого був Улас Самчук .
У спогадах Уласа Самчука «На коні вороному» знаходимо щиросердні згадки: «Я мав двох друзів, молодих початкуючих поетів, десь звідтіля, як Заслав - Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалювали своїми поезіями, але1942 року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь зник.. 16 серпня я дістав від нього несподіваного листа.
У листі з Ганновера Микола Болкун писав: «Про мене Вам, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу в таборі...
Улас Самчук, як не байдужа до чужого горя людина, таки врятував хлопців з біди. «Та як же не допомогти авторам-початківцям, котрі завжди були голодні на книжку, все читали, все бачили, все знали?!»
Обох їх вирвали з неволі. Миколу Болкуна - з Ганноверського табору, Герася Соколенка - з Шепетівської тюрми.
Початок 40-х Микола Болкун зустрів активістом організації Українських Націоналістів. Після чергового арешту, 1942 року його відправляють на примусові роботи до Німеччини. В той час там опиняються його сестра Галина, побратим Герась та вагітна дружина Оля, яка народжує на чужині дитину, з якою разом помирає від застуди..
У 1943 року Микола Болкун повертається з неволі. Його серце сповнене відчаєм. Йде в У ПА. Гине, як кажуть дослідники-краєзнавці.
Видається, що він прагнув позбавити життя у такий спосіб. Усе довкола гине, помирає, його найдорожчі, і він, обрав для себе важкий шлях, щоб повернутися. Він міг загинути в Німеччині, проте зробив безліч кроків у напрямі України, щоб дати життя іншим, ціною свого життя. Сенс Миколиного повернення, проте, ще глибший. Він, здається, зробив таку довгу дорогу, щоб повернутися до себе. Туди, де він завжди був. Це знайоме йому середовище, ситуація, що потребувала вирішення через йогоприсутність, але вона можлива лише в пошуку, цей рух здатні зробити ми.
Спогади рідної сестри Галини Мухіної:
«Микола і Герась Соколенко були нерозлучними друзями. Як брати, їздили один до одного, бо Герась жив від нас недалеко - за 12 кілометрів. До війни Микола вчителював. Приїжджав до нас Павло Тичина із Олександром Копиленком. Були два дні, все передивлялися вірші (вже була написана ціла книжка), і вони забрали їх із собою. Десь там друкували. Останні були вдома, а коли евакуювали село, батьків забрали, то усе пропало,
Спогади племінника Леоніда Мухіна:
« До війни Микола працював вчителем німецької мови у Михнові. Дружина Миколи родом з Михнова. Ольга з Миколою одружилися перед війною.
Великою подією в сім’ї Болкунів був приїзд Павла Тичини і Олександра Копиленка. О.Копиленко залишив поезію «Мати», яка довго лежала під скатертиною на столі. Під час війни Микола був у партизанах, які були у лісі біля Михнова. Його з Герасем бачили, як вони виїжджали на конях з лісу.
Миколу німці відправили на примусові роботи в Німеччину, але довго він там не пробув. Після повернення з Ганноверу, він одразу зник. Моя мама давала запит і десь у 1999 році прийшла відповідь про те, що Микола, справді, був остарбайтером.
До нас приїжджав з Кіндратки Андрій(прізвище невідоме) і говорив, що має рукописи віршів Миколи Болкуна, але він їх не привіз.
Хоча свідків його загибелі немає, немає його могили. А як можна повернути людину без могили, до якої на річницю народження чи смерті приносили б яскраві квіти.
Ми можемо лише прочитати кілька поезій Миколи Болкуна, який не зламався. Він у цих творах живий, гадаємо, він оживає в середині нас самих. Йому вдалося щось більше, ніж смерть, він знайшов підстави для життя, нашої віри у вільну Україну. В’язниця, примусові роботи в Німеччині, поетична творчість і безмежна любов до України, поневіряння і віра...
Він вірив у перемогу, у правду, у волю.
Микола Болкун також присвятив поезію Уласу Самчуку, який допомагав йому у біді і друкував його вірші у рівненському часописі «Волинь».
Як згадувала сестра Галина, що Микола і Герась Соколенко були друзями, то, напевно, поезія «Друг» і присвячена йому.
Миколі Болкуну і Герасеві Шмигельському, який взяв псевдонім Соколенко, випало пройти короткий шлях у добу історичних катаклізмів, коли славою жорстокою вінчалася земля і десь загубилася в кривавому вирі війни. Вони несли в очах «жар огнистих ракет над перонами станцій» і вірили, що Україна скине з себе «чуже ярмо».
М. Болкун друкувався в журналі «Дороги», що виходив під час війни у Львові й гуртував навколо себе молодих поетів громадянського напряму.
У час, коли німецькі окупанти повели розправу з українським національним рухом, патріотам не залишилось нічого, як взяти до рук месницьку зброю. Почали створюватись загони УПА.
На цей клич відгукнувся й молодий поет Микола Болкун. Він пише поезію «Вдова». Вірш несе в собі біль матері за сином, який визначив своє місце в лавах повстанців за вільну Україну. Вночі забрали сина і повели, щоб ув’язнити.
До пейзажної лірики можна віднести вірш «Люблю я степ просторої Волині». Майстер поетичного слова Микола Болкун бачить прекрасне навколо себе. Запрошує в цей світ природи і нас.
Поезії Миколи Болкуна, нашого земляка, кличуть нас до роздумів. Мабуть, романтичний образ повстанця проти окупанта дуже близький до образу самого поета.
Ми, його земляки, дочекалися того, про що він мріяв: над Україною зійшла зоря волі і незалежності. Жагу свободи, якою палало серце Миколи Болкуна, ми хочемо донести в щасливі дні відроження України.
Отже, поет невідомої долі, Микола Болкун, повернутий із забуття.
Немає коментарів:
Дописати коментар